Я
— БОГОМОЛ
— Київ, видавництво "Факт”, 2010.
Роман-фентезі Гліба Сітька. Книжки скоро
будуть. Анотація автора:
Дії
роману-фентезі «Я – богомол» київського
поета, прозаїка та публіциста Гліба
Сітька переносять нас приблизно на
триста мільйонів років назад, у далекий
Пермський період. Ще не було динозаврів,
тільки перші амфібії незграбно повзали
по землі, яка неподільно належала
комахам. Саме в цей час на маленькому
півострові з'являється унікальна
цивілізація богомолів. Вона базється
не на створенні матеріальних цінностей,
а на магії та на кодексі військової
честі, що дещо нагадує середньовічних
лицарів та самураїв. Але цій цивілізації
загрожує ворожа навала. Аби врятувати
мешканців півострова від неминучої
загибелі, Середнє Коло, вищий законодавчий
орган богомолів, має відрядити молодого
лицаря Богдана у довгу та небезпечну
подорож, де він ризикуватиме не тільки
життям...
Богдан
скерував свого коника до підніжжя замку
Тазику Лівої Мечелапи. Кинувши вірного
друга на догляд джури, і з’ясувавши у
стража, де можна знайти магістра Аскольда,
він попростував навколо молодого
хвощового гаю, де звично бавилася малеча
під наглядом старого майстра, який,
нібито не звертаючи на них жодної уваги,
ретельно чистив свою гомілку та лапку
мечелапи. "Десь за два роки і я таким
буду” - промайнула дурна, зрадлива
думка. Богдан спіймав її лапкою і з‘їв,
немов комаху. До цієї стадії йому треба
було ще дожити…
Старий
Аскольд спочивав, як у нього водилося,
на широкій галявині, ніжачись під
лагідними променями Великого Кола. По
краях серед папороті принишкли 6
різнокольорових охоронців, але сам
магістр їх немов і не помічав, як не
бачив і самого Богдана. Від думки, що ці
шестеро можуть будь-якої хвилі накинутись
на нього та розірвати на шматки, нашому
герою стало трохи моторошно.
Богдан
прийняв позу пошани, терпляче очікуючи,
коли вже його вчитель зробить вигляд,
ніби щойно помітив свого учня. І от,
нарешті, це сталося.
Богданчику,
кого я бачу! Невже це справді ти з’явився
перед мої старечі очі?
Так,
це я, шановний пане магістре Аскольде.
Та
покинь вже ці дурні формальності! Хіба
я не знав тебе з малечого віку? Хіба не
я вчив найпростіших прийомів? А тепер
– ти диви – справжнісінький лицар!
Так,
вчителю, я вже пережив свою другу зиму.
І
як воно? Збираєшся гнити до самої
старості у замку Гомілки Правої Лапи?
А
куди мені подітися? Магістр Святополк
– мій учитель!
Та
чув вже, чув! – Аскольд суворо похитав
вусиками згори донизу – Ніколи, скільки
живу, такого неподобства не було, аби
чотирьохліток раптом ставав головою
клану! Ну й часи настали…
А
що ми мали робити? Після того, як комендант
Володимир – Богдан урочисто підняв
мечелапи догори, і магістр сусіднього
замку, волею-неволею, мав повторити
його жест – Не витримавши суворої
зимівлі цього року, пішов від нас до
Великого Кола, ми повинні були терміново
обрати йому заступника, а майстер
Святополк, ще будучи лицарем, зарекомендував
себе…
Ми?
Чи не хочеш ти сказати, хлопче, що теж
приймав участь у голосуванні за цей…
Так!
– з викликом промовив Богдан – І,
звичайно ж, я голосував за кандидатуру
свого вчителя. Чи ви маєте щось проти,
шановний магістре Аскольде?
Та
ні, ні – магістр якось одразу зім’як
та постарів – Ваша родина – ваше право.
Просто мені, богомолу, якому не зовсім
чужі інтереси замку Гомілки Правої
Лапи, образливо чути, що долю клану
вирішують трилітки, прости на слові,
не до тебе особисто претензії…
Правила
нашого замку передбачають, що у Мале
Коло, при суворій нагоді, можуть входити
навіть вої чи джури – відрізав Богдан
– І не вина нашого клану, що більш великі
та заможні весь час переманюють від
нього лицарів та майстрів, яких він
зростив, вигодував та виховав. Якби,
пане Аскольд, до нас у коменданти
балотувались ви, я не сумніваюся…
Ну,
допік вже старому, допік – майстер
покаянно махнув правою мечелапою, яка
була трохи більша за ліву – Визнаю свою
провину. Поліз, як молодий дурень, у
чужу бійку, а що було робити? Старий
Володимир, най згадує про нас у Великому
Колі, як став Комендантом, то вже п’ять
років – ані тобі війни, ані хоч якогось
турніру…
Замок
Гомілки Правої Лапи завжди дотримувався
чесного нейтралітету і ні з ким не псує
стосунки без конечної необхідності –
відрапортував Богдан, як добре завчений
урок.
Я
ж і кажу – нудьга смертельна – анітрохи
не ніяковіючи, гнув свою лінію Аскольд
– Думав – розімну старі п’ястки,
покажу, як билися в пройдешні часи…
Хто ж знав, що на лівому фланзі мені ця
клята дурна слониха Ольга трапиться,
риби б її з’їли! Перетворили чесну
бійку на казна що…
Але
ж, учителю, ви знаєте, що наш замок за
будь-яких обставин прийняв би вас...
Е,
ні, хлопче! За клан Тазику Лівої Мечелапи
я свою мечелапу втратив, тож вони мали
мене й годувати, доки вона не відросте,
такий вже порядок. А вже потім – знаєш,
як кажуть: "Де заматерів, там вік і
дожив” – Богдан аж зашарівся – Втім,
перед ким я тут розпинаюся? Чи не ти
нещодавно проявляв чудеса героїзму у
війні поміж Стегенцем Правої Мечелапи
та Тазиком Правої Ноги?
То
інша справа. Битва поміж цими двома
кланами була офіційно ухвалена на
нараді Середнього Кола, а Тазик Правої
Ноги – наш давній і природній сусід та
союзник. Він законно звернувся по
допомогу до дружніх замків, бо сам не
міг набрати необхідні дві третини
бійців, а я зі своїми шістьма учнями
був, скоріше, групою практикантів, що
прийшли подивитися на бійку, аніж
реальною союзною допомогою. От замок
Лапки Лівої Мечелапи взагалі цілий
загін дружників на чолі із лицарем
Святославом виставив…
Це
ти не мені, це ти магістрові Богумілу
пояснюй. Він вже місяць як гомілку на
тебе гострить, каже, вкрали в нього
реальну перемогу, незаконно присудили
супротивникам перше місце.
Ну,
то вже маячня. Я бачив усе на власні очі
і з усякою відповідальністю стверджую:
те, що спостерігачі зупинили Битву,
реально врятувало армію клану Стегенця
Правої Мечелапи від повного розгрому
та винищення.
Цього
вже не знаю, я там не був, але факт у
тому, що причиною своєї поразки він
вважає саме тебе.
Я-то
тут до чого? Магістр Богуміл сам винен,
що не зміг скористатися з чисельної
переваги власної армії, по-дурному
розтративши найкращі сили у безглуздих
військових авантюрах.
Але,
кажуть, ти зіграв не останнього цвіркуна
у симфонії його поразки.
Дурня,
кажу ж я вам. Я просто з’явився там, де
треба було, у відповідний час. Або –
там, де не треба, це вже – з якого боку
подивитись…
|
